Найкраще місце для сімейного відпочинку

Легенди карпатського краю

Легенда про замок на Міській (Замковій) горі.

У часи, коли на наші землі часто нападали турки й татари, пан Косаковський над скелястим урвищем гори збудував замок. З того часу гора стала зватися Замковою. На ній не було дерев, лише голі білі скелі. Тому й була вона неприступною з цієї сторони. А на горі насипали високі вали, що оточували замок, на них спорудили частокіл із дубових стовбурів. Ті вали й тепер добре видно. З гори були вириті підземні ходи, які вели до середмістя і до річки Рибниці. У разі небезпеки жителі ховалися за частоколом, забираючи з собою усі найцінніші речі.

Вороги нападали на Косів не раз. І не дивно: адже зразу за Черемошем починалися володіння Османської імперії.

Восени 1621 року та взимку 1624 року місто було спалене дощенту. Перший раз це зробили турки, татари та волохи, вдруге — татари з Буджацького степу (тепер — це Одеська область).

Так було й того разу, коли сигнальні вогнища запалали на здвиженських горбах. То вартові сповіщали про наближення ворога. Мешканці міста цілими родинами з клунками, кошиками, міхами поспішали заховатися у фортеці.

Через деякий час ворог наблизився і почав руйнувати та розоряти місто. Та в покинутих будинках знайшлося небагато добра. З люті татари підпалили місто. Дим здіймався аж до замку. Захисникам було важко дихати, сльозилися очі.

Розпочався штурм фортеці. Татари не дерлися на урвище, а обійшли фортецю з північної сторони і тут завдали удару. Вони випустили багато стріл, більшість з яких несла запалену паклю, просякнуту смолою. Дерев’яна покрівля будівель почала займатися полум’ям. Та й самі будівлі були переважно дерев’яні. У людей не було сили ні на відбивання приступу, ні на гасіння пожеж та й води для цього було недостатньо.

Татарам вдалося вдертися на вали і місцями перелізти через частокіл. Вони все більше відтісняли захисників фортеці у бік урвища. А пожежа бушувала все дужче. Жителі міста, які були у фортеці, кинулися до підземного ходу з усім своїм добром. Вхід до нього накривався кованими дверима. На них завалилися палаючі стіни…

А на горі завершувалася кривава битва. Один за одним падали захисники. Дочка коменданта, красуня Ядвіся, як могла допомагала пораненим: перев’язувала рани, підносила воду. Та раптом почулися крики: „Пан комендант загинув!” У розпачі Ядвіся, щоб не потрапити до полону, кинулася з урвища і розбилася об гострі скелі. На тому місці дотепер часом з’являються червоні, наче від крові, плями.

Довго лежав у руїнах замок. Знелюдніло місто. Та життя не спинити. Відбудували замкові башти, завирували торги та ярмарки у місті. Потрохи забувалася трагедія. Лише старі люди розповідали, що в Замковій горі є підземні ходи, в яких загинуло багато жителів міста. Хтось у це вірив, хтось сприймав за легенду. Аж перед Другою світовою війною, за Польщі, під час будівництва автостанції на Ринковій площі, робітники натрапили на підземний хід. Повідомили про це воєводу, а той наказав замурувати вхід. Але одному чоловікові вдалося туди пробратися. Правду чи ні він казав, але ось що він побачив усередині Замкової гори. Якось під вечір заліз він в одні з трьох залізних дверей, що були при вході в гору і пішов похилим, досить широким і високим ходом, присвічуючи собі ліхтарем. Хід йшов не прямо, а повертав то ліворуч, то праворуч, йдучи все вгору та вгору. Десь через п’ятдесят кроків хід привів до великої печери, наче підземної зали. Від того, що він там уздрів, чоловік остовпів. Попід стінами печери на столах і лавицях лежали купи коштовностей. Були там цілі хутра, сувої дорогої тканини, широкі пояси, розшиті золотом. Виблискували сріблясті тарелі, кубки. Шкатулки, наповнені намистом з перлів, брошками, перстенями й кульчиками з діамантами. На одному столі лежали великі книги, оправлені в шкіру та срібні й золоті обкладинки.

— Чого ж ти нічого не взяв? — запитували його з недовірою люди, котрим він це все розповідав.

— Бо дурний був, занадто цікавий. Побачив у кінці печери двері. Гадаю собі: треба глянути, що за ними, може, ще більше скарбів? Помордувався я добре з тими дверима, але таки вдалося мені після багатьох спроб шарпнути їх так, що вони розімкнулися.

— І що ж ти там увидів?

— А бодай би ніхто того не видів! Лишень відхилив двері, а на мене кинулася Смерть!

— Яка смерть, що ти пусте говориш!

— І ти б таке казав, якби на тебе з дверей повалився людський кістяк в одежі, а за ним ціла купа костей! Я так напудився, що тікав без пам’яті, ледве й ліхтаря не полишив. Не до скарбів мені було. Біг я щосили, а позаду торохтіли кості, здавалося, що то сама Смерть за мною женеться! Прибіг я додому ледве живий. Ніч майже не спав. Трохи заспокоївся, коли зрозумів, що за тими дверима в печері були кістки людей, які загинули, заховавшись у підземеллі. Що вони могли мені злого зробити? Вирішив я знову піти в печеру та набрати срібла-золота, перлів та діамантів. Зранку невиспаний приходжу на Ринок під Замкову гору. А там уже під наглядом поліціянтів робітники замуровують товстеленною стіною вхід до підземелля. Потім зверху насипали землі, а на тому всьому пізніше змурували автостанцію.

Так і дотепер лежать у нутрощах Замкової гори ті скарби та й ті кістки місцевих жителів.

Може, про це щось знали німці. Бо в жовтні 1941 року саме на Міській горі, над підземеллям, наповненим кістками, вони застрелили й наказали закопати більше двох тисяч євреїв. Кажуть, тоді в криницях поблизу Міської гори вода від крові почервоніла. Ота Міська гора — то суцільна могила.

<< Повернутися